Чи стане комуністичний Дніпропетровськ українським містом?

Чи стане комуністичний Дніпропетровськ українським містом?

Геть пам'ятники тоталітаризму

Зросійщений Дніпропетровськ не мав ейфорії з приводу здобуття незалежності на противагу Києву чи Львову. Бо всі ті, хто міг би очолити реванш дисидентського руху, опинилися або далеко за межами міста, або пішли з життя, як, наприклад, поет Іван Сокульський – член „Гельсінської спілки", двічі засуджений за „антирадянську діяльність", що помер невдовзі по поверненні із заслання. Дніпропетровщина традиційно вважалася „кузнею комуно-комсомольських кадрів" – звідси родом Брежнєв, Щербицький, Ващенко, Пустовойтенко, Кучма, Тимошенко, багато інших дрібніших осіб державного та партійного керівництва. Традиції совєтського минулого виявились настільки живучими, що Дніпропетровськ й досі не може позбутися символів цього минулого. На привокзальній площі приїжджих зустрічає пам’ятник сталінському соратнику Г.Петровському, що у голодному 1933 році рапортував партії про успішну хлібозаготівлю в Україні; й саме́ місто названо його іменем; є в обласному центрі вулиці Ворошилова, Куйбишева, юних ленінців та особливо кровожерливих Дзержинського, Урицького, Косіора, не кажучи вже про традиційні назви – К.Маркса, Леніна, Ілліча, навіть „імені газети „Правди", вже давно неіснуючої.

Якась мішанина на кожному кроці. Зокрема на головній площі височіє „недоторканий" Володимир Ілліч, а недалеко від нього – сучасний бульвар, ностальгічно названий „Катеринославський", бо образ Катерини ІІ, офіційно визнаної засновниці міста Катеринослава-Дніпропетровська на землях зруйнованої нею Козацької Січі, не дає спокою прихильникам „русской славы", які мріють повернути стару назву на честь цариці і місту, і головному проспекту. А крім того в головах деяких місцевих діячів визрівають плани відновлення пам’ятника тій, яка, за словами Т.Г.Шевченка, „доконала Україну". Ну якщо не їй, то, принаймні, святій Катерині (така, не зважаючи на спротив громадськості, постала у бронзі на митрополичому будинку), або, наміснику краю, російському графу Потьомкіну. А для заспокоєння „націоналістів" увіковічити цього царициного фаворита можна під іменем „Гришки Нечоси", бо бач, як його любили козаки, що прийняли у свою громаду з новим ім’ям. Цікаво, що автором і „Св. Катерини", і „проекту Нечоси" є один й той самий скульптор – Юрій Павлов. Свого часу активний член Компартії, автор радянських монументів, він у цьому році отримує звання заслуженого художника України (про це повідомляє газета "Левый берег"). Цікавий факт, що за роки Незалежності нова українська влада (як кучмівська, так і ющенківська) активно роздавала звання народних та заслужених саме колишнім комуністам. Подивіться самі: з 19 дніпропетровських художників, що отримали почесні звання за роки української незалежності – 15 колишніх комуністів, серед них й керівники тогочасних „партійних ячеєк". Систему сприяння „роздачі звань" на місцевому рівні чітко налагодив нинішній голова обласної організації Національної спілки художників В.Мірошниченко. Він, тільки-но опинився при владі, перш за все добився звання для себе та найближчих своїх підлабузників, хоча колектив дніпропетровських художників на зборах Спілки художників висував зовсім інших осіб.

Але продовжимо екскурсію містом: центральний готель „Україна" перетворився на „Гранд-палас", „Октябрьская" площа стала „Жовтневою". На ній є меморіал з братськими могилами, присвячений, як відомо мешканцям міста, пам’яті радянських воїнів. Проте не всі знають, що серед сотень похованих є червоноармійці, „чекісти" та червоні комісари, що воювали з військами Центральної Ради та Директорії. Знайдемо в місті традиційний набір радянських назв: проспект Кірова та пам’ятник Кірову, Набережна Леніна та вулиця Леніна, вулиці Клари Цеткін та 8 березня, проспект Калініна, парк Калініна та бюст Калініну, вулиця Горького та пам’ятник Горькому, вулиця Чкалова і пам’ятник Чкалову, вул. Комсомольська і Музей комсомольської слави. (Цікаво, що будинок цього музею перетворився нині на банк – „Swedbank", пов’язаний з іменем відомого українського банкіра і колишнього дніпропетровського комсомольського ватажка С.Тигіпка. Одним словом, комсомол обрав „правильну" дорогу).

У Дніпропетровську ситуація часом доходить до курйозів: поруч з двома будинками обласної влади, у сквері ім. Леніна, де двічі поновлювали бюст вождя революції (обличчям до проспекту Пушкіна, у червоному граніті останній скульптурний варіант постав ще тоді, коли приміщення обласної державної адміністрації було обкомом партії), вже в наш час встановили пам’ятний знак чорнобильцям, а рік тому, коли місто готувалось до „Євро-12" і був проведений скульптурний пленер – сквер оздобили десятком декоративних скульптур спортивної тематики. Тож все тут є: і тризуб на будинку обласної Ради, і меморіальна дошка Щербицькому там само, і чорнобильський дзвін, і рухливі спортсмени, застиглі в камені, і все це очолює вождь пролетарської революції. У цьому році до цього ж скверу хочуть добавити ще п’ять стандартного розміру скульптур – цікаво якої тепер тематики? Явно не спортивної, бо європейський чемпіонат з футболу, як відомо, омине Дніпропетровськ.

Отакий-то синтез мистецтв по-дніпропетровськи з’являється у просторі міста завдяки, зокрема, й радникам від мистецтва, що „окопались" при місцевій владі. Та за такий „синтез мистецтв" та такі пленери треба давати звання „академіка"! І будуть давати – роздавати! Особливо тому, хто очолює нові „скульптурні прожекти" та, не будучи скульптором-професіоналом, використовує найманців для виконання своїх творів, не забуваючи отримати при цьому гроші й нагороди.

Звичайно, трапляються у Дніпропетровську й ситуації, коли застарілі пам’ятники зносять. Наприклад, минулого року на очах мешканців приміського селища Шевченкове поваляли, щоб ви думали, – пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку! Знесли як застарілий! Не зважаючи на художню цінність, на авторство відомого українського скульптора. Ні реставрували, ні поновили, а просто розтрощили. Правда, після активного втручання громадськості та обласного телебачення влада пообіцяла відновити монумент. Але розмови навколо події поступово вщухли, справа згасла, а винні особи покарані не були.

Буде несправедливо, якщо не сказати, що нові, національні за своїм духом, монументи, нові українські назви, бодай рідко, в області з’являються. Зокрема нові пам’ятники Т.Г.Шевченку у Дніпропетровську та Дніпродзержинську, пам’ятник на могилі видатного історика Д.Яворницького біля Дніпропетровського історичного музею його імені, пам’ятний знак на місці битви при Жовтих Водах, вулиця Олеся Гончара замість вулиці Кірова, а центральний парк отримав ім’я свого засновника – козака Лазаря Глоби замість „імені Чкалова". Проте подібних фактів обмаль. А в деяких випадках трапляються дивні ситуації. Посудіть самі. Ще у 1993 році дніпропетровському скульптору В.Наконечному нова українська влада замовила для міста меморіальну дошку видатному українському письменнику з плеяди „розстріляного відродження" Валер’яну Підмогильному, що народився, навчався і певний час працював у Дніпропетровську. Тоді, у дев’яностих, завершити розпочату справу завадив фінансовий колапс. Починаючи з 2001 року, коли відзначався 100-річний ювілей письменника, знов заговорили про вшанування його пам’яті. Робота була відновлена, проте до сьогодні відлита у бронзі меморіальна дошка геніальному Підмогильному десь загубилась – може припадає пилом у якомусь підвалі міськвиконкому? Чим можна пояснити таке ставлення? Звернення небайдужих людей у пресі, заяви по телебаченню про долю дошки виявились голосом волаючого у пустелі. За останні 15 років дніпропетровські можновладці кого тільки не спромоглись вшанувати: генсеків Брежнєва (встановлена меморіальна дошка на будинку, де він мешкав) та Щербицького (як вже зазначалось, на будинку обласної Ради депутатів), комуніста Маргелова й анонімного олігарха. Йдеться про те, що з мовчазної згоди керівників міста „нові хазяї" української землі зухвало, нікого не питаючи, самі собі можуть встановити пам’ятник, – ні, не на цвинтарі, де мають право, а просто на центральному бульварі, як це й було зроблено у самісінькому центрі. Не проглядається лише бажання влади відзначати пам’ять тих видатних українців, які творили дух нації.

Шість з восьми запорозьких січей розташовувались на території Дніпропетровської області. Недарма Д.І.Яворницький, дослідник козаччини, підтримав назву міста "Січеслав" в часи повалення царської влади. Придніпровська земля, оповита славою запорозьких козаків, засновників перших поселень на місці Дніпропетровська та Дніпродзержинська (місто бореться за повернення старовинної козацької назви Кам’янське), чекає на демонтаж морально застарілих комуністичних образів-символів, створення програм увічнення пам’яті видатних людей України та краю, встановлення нових монументів, пам’ятних знаків, декоративної скульптури, які відповідатимуть вимогам часу. Противникам цього та усім байдужим нагадаємо, що монументальна пропаганда – це велика ідеологічна сила. Все те, що нас оточує, впливає на нашу свідомість та підсвідоме, формує наші погляди, а значить і наше майбутнє. Жодна повноцінна нація не допускає у просторі свого існування ворожі символи і монументи катам свого народу.

Чи дочекаємося часу, коли у Дніпропетровську з’являться нові монументи: Святославу Хороброму та Івану Мазепі, українському козацтву та дніпровським лоцманам, кошовим отаманам Петру Калнишевському та Івану Сірку, Лесі Українці та Валер’яну Підмогильному, Дмитру Дорошенку та Антіну Синівському, Миколі Кулішу та Лесю Курбасу (це лише невеликий список тих українських постатей, що пов’язані з Дніпропетровськом), іншим видатним українцям, які творили дух нації, зокрема Дмитру Донцову та Степану Бандері?

Перш за все, самі жителі міста мають відчути, що у навколишньому середовищі вкрай не вистачає національних знаків та символів (в широкому їх розумінні). Наші державні, громадські та інші установи з точки зору національної змістовності убогі та безбарвні. Нас оточує неукраїнська преса, неукраїнські назви, псевдо-артпродукція масової культури, імунітет до якої в інформаційному просторі не прищеплюється. Отже, на яких книжках та ілюстраціях виховуються наші діти, яке середовище формує наше суспільство, який "відео-ряд" пропонує сьогодні наша країна?

Мистецтво, особливо монументальне, здатне формувати національну свідомість та патріотичні почуття – те, що може нас об’єднати як потужну націю. В усі часи сила влади спиралась на силу мистецтва, яке формувало громадську думку й активно впливало на вирішення соціальних проблем.

Вкрай важливо, щоби держава Україна мала повноцінну політику у питаннях національної пам’яті, формування історико-культурного середовища та, витрачаючи чималі кошти на підготовку культурно-мистецьких кадрів, у повній мірі використовувала потенціал, що має. Регіони, області, райони можуть самостійно вибудовувати свої програми дій, але вони не мають права виходити за межу, де починається антиукраїнство. Тож чи стане Дніпропетровськ українським містом і при якій владі?